СОЦІАЛЬНА СФЕРА: ІНТЕГРАЦІЯ НЕПОВНОСПРАВНИХ ОСІБ У СУСПІЛЬСТВО

Однією з організацій, з якою наша група мала зустріч у Швеції, є організація “MyRight” («Моє право»), що є координатором шведського руху за права неповносправних осіб, зокрема у напрямку міжнародного розвитку через партнерство між шведськими організаціями та організаціями у країнах, що розвиваються.

Швеція має успішний досвід деінституціалізації закладів для неповносправних осіб, яка чекає Україну на шляху до Європейського союзу, та головно – до гідного та людяного суспільства. Шведське суспільство – це інклюзивне суспільство. Не ідеальне, але інклюзивне. Тому тут я хочу говорити не про те, що слід робити державному апарату в цьому напрямку, а саме громадянському суспільству, тобто про кожному з нас.

Чи часто бачимо ми неповносправних людей на вулицях наших міст? Чи є у вас неповносправні друзі, колеги, однокурсники, чи хоча б знайомі? В українському суспільстві вкорінилося поняття «інвалід» – мабуть, в більшості людей виринає образ особи на інвалідному візку, хоча неповносправність (або ж обмежені можливості, або особливі потреби) може бути і фізичною, і розумовою, і психічною (часто множинною).

Дуже добре, якщо у вашому оточенні є неповносправні особи – отже, суспільство тим чи іншим чином їх приймає. А є ще десятки тисяч неповносправних осіб, яких ми не бачимо – вони є ізольованими від суспільства у дитячих будинках-інтернатах, психоневрологічних інтернатах, геріатричних пансіонатах… Досі немає цифри, скільки таких осіб виховуються, живуть і помирають у таких закладах. Чи ви знайомі з кимось, хто живе в такому закладі? До початку цього року про це нічого не знала і я.

Донедавна про цих ізольованих «примарних» осіб не знала і я. Я – молода людина, з хорошою освітою, член громадської організації, трохи подорожую, багато спілкуюся, користуюся соцмережами… і практично не перетинаюся з неповносправними особами. За даними «Радіо Свобода» станом на 2011 рік, в Україні проживають 2,6 млн. неповносправних осіб, тобто кожен 17-й громадянин України – неповносправний. Чи бачимо ми це в суспільстві? Однозначно ні. До весни цього року я теж цього не бачила, поки не потрапила до одного дитячого будинку-інтернату для неповносправних сиріт, який розташований в селі, куди важко дістатися громадським транспортом. Цей візит потягнув за собою цілий ланцюжок подій у моєму житті, і тепер понад усі рекомендації експертів і аналітиків для мене стоять побажання моїх особливих друзів, які живуть у інтернатних закладах, і працівників, які допомагають їм щодня – не керівників і адміністративних працівників таких закладів, не держслужбовців, не депутатів. І саме ними я хочу поділитися.

Я хочу, щоб мої особливі друзі, які можуть самостійно пересуватися, не рачкували сходами, бо будівля не має ні ліфта, ні пандуса. Я хочу, щоб мої особливі друзі мали достатньо засобів гігієни першої необхідності, в тому числі підгузок і прокладок. Я хочу, щоб мої особливі друзі мали достатньо життєвого простору, в тому числі особистого. Я хочу, щоб мої особливі друзі мали пристосовані для них санвузли замість одного унітаз на кількадесят осіб. Я хочу, щоб мої особливі друзі отримували фахову допомогу фізичних реабілітологів. Я хочу, щоб вони мали реальне право на освіту, щоб вони могли навчитися найелементарнішого – читати і писати. Я хочу, щоб мої особливі друзі могли стати частиною суспільства, а не жити в інтернатному закладі до смерті.

Проблему відсутності інтеграції неповносправних осіб в Україні неможливо вирішити мовчки – про неї потрібно говорити, починаючи з інформування суспільства. Тому мої рекомендації стосуються особисто тебе як частинки громадянського суспільства, незважаючи на те, хто ти – державний службовець, студент, підприємець, найманий працівник чи депутат.

Рекомендація: озирнись навколо – чи є поруч тебе неповносправні особи?

  • Якщо є, познайомся з ними ближче – дізнайся, чим вони живуть, чи приймає їх суспільство?
  • Якщо немає, знайди організацію, яка працює з неповносправними особами, чи заклад для таких осіб (або сконтактуйте зі мною – підкажу).

На мою думку, з цього повинна початися деінституціалізація в Україні – зі зміни ставлення суспільства до неповносправних осіб. Доки вони будуть відкинутими й ізольованими, якими вони є зараз – у більшості через незнання того ж таки суспільства про них, жодна реформа згори не примусить суспільство прийняти їх – наша черга зробити крок назустріч.

Автор: Ольга Пітулей